Так повелося, що в закарпатській історії яскраві моменти були не те що короткими, а просто блискавичними, як-от героїчний спалах Карпатської України. Натомість наставало оте саме ні два ні півтора. І тягнувся тоді кожний рік як ціле століття. За блискучою добою єпископа А. Бачинського, коли наш край пережив перший сплеск національно-культурного відродження прийшли сонні 10-ті – 30-ті роки XIX ст., коли наша еліта (духовенство) поринула у дрібну гризню та зведення особистих порахунків, міщанство денаціоналізувалося, а селянство занурилось у злидні і темряву. Тільки австрійська «весна народів» 1848 – 1849 р. дала шанс на вихід з тієї летаргії, але довго знерухомлений народний організм так і не зміг до пуття скористатися з нього. Нове відродження протривало кілька років і вже 1851–1852 р. змінилося наступним застоєм. Але цей вже мав певну принципову відмінність від попереднього.

Є періоди, коли історія перетворюється на літературу. Такою була у закарпатській історії друга половина XIX ст., а у ній – максимально глухі 1880-ті. Тоді як назовні нібито не відбувалося жодних більш-менш значимих подій, селянське суспільство перетворилося на етнографічну масу і не породжувало зі свого середовища ані опришків, ані ватажків народних повстань-походів, ані метикуватих купців чи будівничих, усе перемістилося в царину духу. З’являється невеликй гурт інтелектуалів – з того покоління, що було школярами за владики Бачинського чи у перші роки по його смерті, коли ще не згасла закладена ним церковно-освітянська традиція. Вони стають творцями нової літератури, розрахованої вже не на окремих мудрагелів, а на широку читацьку масу, літератури народної, синкретичної, яка поєднувала у собі белетристику, політичну публіцистику, релігійну проповідь, фольклорну традицію, просвітницьку дидактику, патріотичну лірику, наївні, але дуже щирі краєзнавчі студії, замішані на численних психологічних комплексах, національних образах, зачаєних болях і сподіваннях. Ця література була доволі архаїчною, якщо порівнювати її з сучасними писаннями сусідніх народів. Але вона була адекватною тогочасному станові своїх потенційних читачів, яких штучно стримували на тих стадіях розвитку, які сусіди вже давно проминули. Саме така література з піднятими нею проблемами потрібна була тоді тут, у цьому закутку посеред Європи, де, здавалося, час просто зупинився, якщо не взагалі потік назад. Література безчасів’я постала саме задля того, щоб історичний годинник врешті-решт пішов правильно. Це була відчайдушна, героїчна спроба стрясонути клепсидру, аби вода у ній знов почала дзюркотіти – спершу поодинокими краплями, а потім і нестримним потоком.

Тому-то Олександра Духновича і його сподвижників (і старших за нього, і молодших) почали звати будителями. Це було унікальне пробудження – не в добу чергового відродження, а навпаки – всупереч наявним соціально-політичним тенденціям. Тому їхня література була не яскравим буянням сонця, а мерехтінням місяця. Проте народний гумор свідчить, що місяць буває ціннішим за сонце, адже він світить, коли нічого не видно, а сонце промениться, коли і так все видно. У кожному жарті є частка гіркої істини. Коли великий Іван Франко якось під гарячу руку дав надто строгу і загалом несправедливу оцінку творам наших будителів, він судив їх за критеріями сонця, а слід було за критеріями місяця, виходячи з конкретного культурно-історичного контексту тогочасного Закарпаття, який значно різнився навіть від сусідньої Галичини.

Спляча людина живе не в реальній дійсності, а у власних сновидіннях. Такими колективними снами суспільної свідомості закарпатців стали два міфи – про Лаборця і Корятовича. Вони вже неодноразово аналізувалися переважно у двох аспектах – історико-джерелознавчому (яке там раціональне зерно, на що опираються ці уявлення) і суспільно-політичному (яку роль відіграли ці образи у становленні суспільної свідомості, як вплинули на розвиток історіографії, літератури, образотворчого мистецтва). І. Сенько намічає третій можливий підхід – історико-психологічний, через призму фольклору, народного сприйняття міфу. У даному збірнику такий підхід тільки намічено, але саме він обіцяє стати максимально продуктивним найближчим часом.

Будителі дали своєму народові цілий жмуток красивих, надихаючих міфів, аби підняти його занижену самооцінку, спонукати до національно-духовного відродження, поставити для того досить високу планку. Треба було мати гігантський запас власної духовної енергії, аби щедро ділитися нею з народом, з тими базовими прошарками суспільства, котрі самі тоді перебували на самісінькому дні їхньої енергетичної історії.

Тому у збірці ретельно досліджується феномен будительської енергії неспокою. Кожний будитель – приклад поламаної долі. Бо кожний мав потенціал для стрімкої кар’єри. Чи не кожний міг стати єпископом або хоча би другою-третьою особою в єпархії. Натомість – парохи у глухих селах, скромні ігумени, або й ще гірше – нечисленні світські інтелігенти, що ледве зводили кінці з кінцями. У ліпшому випадку отримували значні приходи (як-от В. Довгович, але це при тому, що був членом-кореспондентом Угорської академії наук, чи "хлібне”, але коротке відрядження за кордон (як-от М. Лучкай). Це були люди особливої харизми, котрі жили не так теперішнім, як славним минулим і ще славнішим майбутнім, у прихід якого вони свято вірили і заради якого так демонстративно жертвували власними житейськими гараздами. Харизматиків ніколи не любили і не любитимуть. Напозір їм відають шану, але глибоко в душі...

Звідси прагнення максимально обмежити коло будителів, звести їх до дюжини, а краще взагалі до десятка особистостей, обмежити їхню когорту якимсь десятиліттям-другим. Хоча насправді можемо говорити про десятки, а то й сотні осіб. Нічне небо прийнято ділити на 88 сузір’їв. У кожному сузір’ї-десяток-другий найяскравіших зірок, які визначають його конфігурацію. Але якщо брати до уваги не лише найяскравіші, а геть усі зірки, які видно бодай неозброєним оком, то їх виявляється у кожному сузір’ї сотні, а то й тисячі, а на усьому небосхилі – міріади. Так і на Закарпатті будителів не за строгим прокрустовим визначенням, а будителів по суті було сотні, якщо не тисячі. Предтечею будителів у вузькому розумінні цього терміну був владика А.Бачинський, який особисто і дав путівку у життя кільком із них. А до нього був ще цілий ряд владик-просвітителів і менш відомих, часто безіменних, але від того не менш потрібних історії, інтелектуалів. Після покоління О. Павловича і Є. Фенцика продовжувачів їхньої справи можна перелічувати і перелічувати аж до наших днів.

Бо будительство не є якимось замкнутим у собі феноменом. Так, класичні будителі – це просвітителі другої половини XIX ст. Але в тому і суть їхньої діяльності, що вони підготували своїх наступників, а тим наслідували наступники наступників і так далі. Будительство – відкрита система, орієнтована у майбутнє. Від будителів тягнеться прямий живий зв’язок до кожного читача даної книжки, який неодмінно відчує його, вдумливо вчитуючись у захоплюючі дослідницькі сюжети Івана Михайловича Сенька.