C
тарий чоловік сідає в автобус
голова його
схожа на глобус
голова його священна як чаша
тримати її дедалі тяжче
він бачив багато
вірний собі як партії
колись він знав чого вартий
коліщатко в системі
теля ласкаве
тримається обома руками
за сумку –
в ній молоко в пакеті
квитанцій кетяги
військові сурми
скарби Монтесуми
було би смішно
якби не було так сумно
рештки його волосся
наче кільця Сатурна
нависли над лобом
пропустіть – в нього часу обмаль!
тому він бере
цю маршрутку
штурмом
Я
в шість не любила зеленку і вазелін.
Імітувала хвороби, постійно губила ручки.
Підходила до чужого вікна, що росло із землі,
а з нього дивились на мене сусідські близнючки.
Їх каламутні погляди з-під широких лобів,
їх безкінечна слина й короткі стрижки.
А ще в них був тато і він їх, здається, любив.
Ставив по черзі на підвіконня і гладив ніжки.
Я поверталась додому, лаяла школу, їла обід,
ловила в тенета заздрощів оті сопливі моменти,
згадувала щосили, яким був мій дід.
А мама, затуркана, бігла по аліменти.
І коли закривалися двері, вимикалося світло,
Усі на світі секрети розлазилися по фантиках.
Я уявляла, як сильні руки, ніжно і вміло
одягають на мене форму і білий фартух.
А місяць вростав у осінь уламком ребра.
І вже нічого на світі не мало значення…
…І кожного разу мама казала, що хоче мені добра.
І просила пробачення.
Ш
маточки криги заносить у кволий березень
трясе по розбитих «нічними» понурих коліях
ми прокидаємось в ліжках сліпими і хворими,
і маримо морем, і мерзнемо, мерзнемо, мерзнемо…
здається що квітень згорів і тепер недосяжний вже
пам’ять впинається в ребра лютневими списами
мандрує хребцями, ми виснемо, виснемо, виснемо…
думки проростають у небі травневими, справжніми
і пахне водою, сонцем і шльопанців гумою
повітря над трасами плутає обриси обрію
червневими вишнями губи твої наповнені
і я тебе думаю, думаю, думаю, думаю…
а спека приспала все місто. Питальними знаками
дерева зринають у вулиць ліхтарному бісері
вкриваються чорним чорнилом вечірніх писарів
а нам сняться сни, відтепер, переважно, однакові…