Б
езглуздо створювать те саме,
чекаючи нового результату,
І смішно нехтувати днями,
замкнувши тіло в свіжі грати.
Ми всі раби є з вами в часі.
керуємось не головою. Нам простіше -
заплющить очі і віддатись джазу.
не те,щоб заховатись. Просто там тихіше.
Ми в музиці шукаєм виправдання,
і хочемо поваги,розуміння.
Взамін отримуєм кохання,
Взаємне,ні?Це вже як по везінню.
Ти не втечеш-воно ж наздожене,
й до тебе в серце стукати не буде.
Людина-геній,але втямити одне -
не взмозі,бо це є непідвладно людям.
Чому ж одним усе,а інші вбогі?
Чому сліпою в матері з’явилась?
На все це-була Божа воля,
щоб ти чомусь в житті навчилась.
Це доля. Й ти не сперечайся з нею.
хоч світ не бачиш,та все ж відчуваєш.
Ну,а вони?Вони сліпі душею.
Давно ненавидять,а ти прощаєш.
І в цьому їхня вбогість і твої скарби,
бо ми лиш ляльки в руках долі.
Та треба залишатися людьми
й не оголяти душу й власну волю.
Життя-це мить,ми ж наче в шахи грали.
то біле,то якесь незрозуміле.
Ми в сотні те повертаєм,що украли
і розумієм це, коли вже зовсім зрілі.
Ми в пошуках знайти це «щось»,
і хочемо все більше мати.
Бо так чекаємо чогось,
«Всьому свій час», - це варто пам’ятати.
Бажання-це можливість,відкриття.
Рятує часто не дарунок,а одне слівце
не речі варт любити,а-життя,
і ти все зможеш.Просто вір у це!
Я
в шість не любила зеленку і вазелін.
Імітувала хвороби, постійно губила ручки.
Підходила до чужого вікна, що росло із землі,
а з нього дивились на мене сусідські близнючки.
Їх каламутні погляди з-під широких лобів,
їх безкінечна слина й короткі стрижки.
А ще в них був тато і він їх, здається, любив.
Ставив по черзі на підвіконня і гладив ніжки.
Я поверталась додому, лаяла школу, їла обід,
ловила в тенета заздрощів оті сопливі моменти,
згадувала щосили, яким був мій дід.
А мама, затуркана, бігла по аліменти.
І коли закривалися двері, вимикалося світло,
Усі на світі секрети розлазилися по фантиках.
Я уявляла, як сильні руки, ніжно і вміло
одягають на мене форму і білий фартух.
А місяць вростав у осінь уламком ребра.
І вже нічого на світі не мало значення…
…І кожного разу мама казала, що хоче мені добра.
І просила пробачення.
Ш
маточки криги заносить у кволий березень
трясе по розбитих «нічними» понурих коліях
ми прокидаємось в ліжках сліпими і хворими,
і маримо морем, і мерзнемо, мерзнемо, мерзнемо…
здається що квітень згорів і тепер недосяжний вже
пам’ять впинається в ребра лютневими списами
мандрує хребцями, ми виснемо, виснемо, виснемо…
думки проростають у небі травневими, справжніми
і пахне водою, сонцем і шльопанців гумою
повітря над трасами плутає обриси обрію
червневими вишнями губи твої наповнені
і я тебе думаю, думаю, думаю, думаю…
а спека приспала все місто. Питальними знаками
дерева зринають у вулиць ліхтарному бісері
вкриваються чорним чорнилом вечірніх писарів
а нам сняться сни, відтепер, переважно, однакові…